Цивілізаційний діалог vs. конфлікт - Ббк ф010. 353. 51


^ Цивілізаційний діалог vs. конфлікт.

Діалог цивілізацій – це мандрівка

перелітних птахів, що повертаються

з вирію, збагачені новим знанням.

(з виступу Президента Ірану С. М.

Хатамі)

Надзвичайно поширеним є уявлення про взаємодію цивілізацій як про систему, яка перебуває у конфліктному стані домінування-підпорядкування. Проте структура цивілізацій є дуже різнорідною, її цілісність зазнає впливу з боку регіонів, держав та міждержавних утворень. Криза сучасного етапу загальнолюдської цивілізації не сприяє об’єднанню всіх цивілізаційних ресурсів для протистояння між цивілізаціями. Однак визначальні в дану епоху інформаційні і комунікаційні чинники посилюють взаємозалежність держав, а з нею і взаємозалежність цивілізацій, що робить конфлікт економічно невигідним.

Ініціатива Президента Ірану хаджат оль-ісламі Хатамі щодо нагальності діалогу між цивілізаціями, запропонована 4 листопада 1998 р., знайшла своє відображення в проголошенні Організацією Об'єднаних Націй 2001 року “Роком діалогу між цивілізаціями”. Це свідчить про необхідність проведення діалогу не стільки для уникнення міжцивілізаційної конфліктності, як для вирішення глобальних проблем.

Протягом всієї історії (з IV-III тис. д. н. е.) локальні цивілізації були тісно пов’язаними, культурний і економічний обмін між ними посилювався, дійшовши на початку третього тисячоліття до стадії глобалізації. Проте це не виключає самобутності кожної локальної цивілізації, що переживає процеси трансформації (аж до зникнення з історичної сцени) з переходом до чергової світової цивілізації і до чергового суперциклу. Динамічна взаємодія може набувати різноманітних форм – партнерських чи насильницьких, еволюційних чи революційних113.

Цікавим і логічним є підхід, на основі якого цивілізація визначається як соціетальна культурно-історична система, об’єднана на основі кількох чи багатьох етносів, пов'язаних з конкретним природно-просторовим довкіллям. З точки зору теорії систем, в їх основі лежать три види зв’язків:

-просторові, залежно від природного середовища, ландшафту;

-часові, пов’язані з формуванням спільності історичного буття, традицій, широко вживаної культури, мови;

-соціальні, ціннісно-нормативні механізми, суб’єктивне усвідомлення спільності, самоідентифікація людей, які скріплюють суперетнічну спільність114.

Глобалізація і першочергово аутосорсинг у галузях hi-tech посилюють інтеграційні зв’язки між цивілізаціями, формуючи економічну, інформаційну, геополітичну спільність, однак не може ліквідувати соціокультурні особливості народів та цивілізацій і не призводить до появи уніфікованої людської спільноти. Чіткі кордони на кшталт державних між цивілізаціями відсутні, існують “контактні зони” з переплітенням суміжних цивілізацій. Такими контактними зонами для західноєвропейської цивілізації є Іберійський півострів і Балкани з відчутним впливом мусульманської культури. Інтенсивні процеси міграції розширюють кордони таких зон, створюючи все більш змішаний склад населення, особливо в Західній Європі та США.

Характерною рисою кластера криз кінця XX–початку XXI ст. є цивілізаційна криза світової цивілізації, а не локальних цивілізацій зокрема. В основі лежить всесвітний процес зміни постіндустріальної, ноосферно-інформаційної цивілізації на креативно-гуманістичну. Це призводить не лише до глибокої перебудови всієї структури, але і трансформації локальних цивілізацій, висування нових лідерів, відсутності стійкого глобального цивілізаційного поля.

Оптимістичний сценарій поступового встановлення партнерства у взаємодії цивілізацій має більше шансів на здійснення, ніж песимістичний. Свідченнями історичного досвіду співпраці і мирного співіснування є Великий шовковий шлях, що поєднував цивілізації Заходу і Сходу, шляхи «із варяг в греки» і «із варяг в перси». Економічний аспект співпраці базується на тому, що ефективність виробництва, об’єм прибутку залежать перш за все від масштабів ринку, сфери реалізації конкурентноздатної продукції. До партнерства спонукає спільність екологічних інтересів цивілізацій. Складні демографічні процеси, кризи перенаселення і депопуляції сприяють співпраці заради забезпечення якісно кращого стандарту життя. Партнерству цивілізацій сприяє інформаційна революція, поширення телекомунікацій і Інтернету, бурхливий розвиток туризму, підвищення загального рівня освіти.

Проміжні сценарії взаємодії цивілізацій полягають у балансуванні на межі між співробітництвом і зіткненням, емпіричним дослідженням шляхів запобігання міжцивілізаційним конфліктам. Цей сценарій можливий при прогресуючому збільшенні військової потуги як Заходу, так і Сходу.

Теоретично можливим, але практично нереальним є повернення до ізольованого автономного розвитку цивілізацій з прогресуючим скороченням зв’язків між ними. Ця альтернатива представлена в дискусії, що розгорнулась між “світосистемниками” і “цивілізаційниками” на сторінках журналу «Comparative Civilizations Review» після публікації в 1994 р. статті американського вченого М. Мелко, узагальненої в книзі «Цивілізації і світові системи”(1995). Позицію «світосистемників» найбільш чітко виразив Д. Вілкінсон. На його думку, цивілізації – це світові системи, критеріями для виділення яких є міста і закриті системи відносин. Після 1500 р. виникла зароджена на Близькому Сході Центральна цивілізація, яка поступово поглинає всі інші цивілізації світу в результаті конвергенції. До кінця XIX -початку XX ст. зберігався цивілізаційний плюралізм, проте на даний час існує тільки одна цивілізація, яка асимілювала всі інші. Протилежної позиції дотримуються “цивілізаційники”. Не заперечуючи посилення і виходу на якісно новий рівень світосистемних зв’язків, вони акцентують на збереженні базових соціальних, екологічних, цивілізаційних утворень, кожне з яких може мати своє цивілізаційне ядро. Такими утвореннями виступають Євразія, Захід, ісламський та індуїстсько-буддистський світ і ін., які стають одиницями диференційованої чи глобальної області. М. Мелко підкреслює здатність деяких цивілізацій до освоєння і трансформації західних технологій. На його думку, вирішальне значення для відродження цивілізацій Сходу має освоєння і тиражування найновіших досягнень НТР115.

А.Тойнбі розглядає цивілізацію як “сферу в собі” безвідносно до інших світових сфер, причинно-наслідкові зв’язки якої виникають у власному часі і просторі. Концепція Тойнбі уможливлює “зіткнення” між спільнотами, які існують в тому ж просторі і мають контакти116. Іновацією С. Хантінгтона було застосування концепції цивілізації до вивчення політики. Цивілізації, за Хантінгтоном, є політичними одиницями, утвореними розділеною цивілізацією. Існують також інші розбіжності між Тойнбі і Хантінгтоном. Тойнбі вважав Росію і Америку невід’ємними частинами Західної цивілізації, Хантінгтон виокремив російську цивілізацію у вигляді Східної Православної Церкви, розглядаючи Західну Європу і Америку як Західну цивілізацію117. Цілком можливо, що Хантінгтон недооцінив зростання у ХХІ ст. напруги між Америкою та ЄС, особливо Францією і Німеччиною, які відрізняються від англо-саксонської Великобританії. Однак ці конфлікти не будуть настільки очевидними, як між Китаєм та Японією.

Р. Герцог наголошує на тому, що “так звані конфлікти цивілізацій є внутрішньою нецивілізованою поведінкою певних культур, а не конфліктами між цивілізаціями. Ми маємо зупинити деградацію частин цивілізації для уникнення глобального конфлікту”118. К. фон Браун вважає: “Тільки у випадку внутрішнього виснаження культура може піти на суперництво з іншими”119.

М. Ясусуке переконливо доводив, що Західне суспільство відчутно трансформувалося від початку індустріалізації, і, починаючи з того ж часу, має розглядатися як окрема цивілізація. Дотримання ідеї, що західне суспільство було одинаковим до і після індустріалізації, призводить до ототожнення індустріалізації з вестернізацією120.

Ван Менг, відомий письменник і колишній міністр культури Китаю, виділив п’ять моделей відносин між культурами:

культурна гегемонія і культурний колоніалізм , які передбачають домінування сильнішої культури над слабшими, оцінювання інших культур за її показниками;

Колишній директор Інституту дослідження Америки при Китайській Академії Соціальних Наук Зі Жонгун стверджує, що призвідниками конфлікту є не культурні відмінності, а вороже ставлення до інших культур. Ідеологічні війни, як і війни інтересів, дуже часто прикривалися релігією, розглядаючи культуру інших націй як варварську122.

Басам Тібі зазначав, що причиною ймовірних зіткнень може бути надмірна політизація цивілізованого світу, що сприяє перетворенню релігійного фундаменталізму в політичну ідеологію123.

Серед науковців існує консенсус стосовно відсутності гомогенних і самодостатніх цивілізацій. Наприклад, Західна цивілізація має чіткий поділ на протестантську і католицьку. Хантінгтон таки розглядає Західну цивілізацію як протестанську, хоча враховує її католицьке коріння124. Ще більше розрізнення частин цивілізації відбувається тоді, коли релігійна складова поєднується з яскраво вираженим націоналізмом. У випадку боротьби Ірландії проти британського панування і історичному прикладі спротиву Польщі російському впливу католицька віра була складовим елементом націоналізму, активно протидіючи протестантизму і православ’ю. Цілком можливо одночасно вважати себе ірландським націоналістом і католиком, проте проблематично поєднати італійський націоналізм і католицизм. Американський сегмент Західної цивілізації також є конфліктним через протистояння між мультикультуралістами і прихильниками західної цивілізації з її американським домінуючим началом.

Аналогічна ситуація простежується в ісламському світі. За Н. Фергюсоном, соціальні опитування свідчать про стійкі антиамериканські настрої від Марокко до Пакистану, але не про єдність поглядів у мусульманському світі. Тому «далеко до двохполюсного зіткнення цивілізацій і ще далі – до появи нового халіфату, який би став серйозною геополітичною зазрозою США та їх союзників»125. Президент Індонезії Вахід вказував на суттєву різницю між ісламом в Африці, Південній і Південно - Східній Азії та ісламом в “хартленді”. Він же запропонував визначення ісламу для трьох вищеназваних регіонів як “периферійного”. Ця назва зовсім не трактує даний підвид ісламу як другорядний, не натякає на процеси домінування “хартленду”, а підкреслює здатність до адаптації, інтеграції та іновації. Відмінність між різними субгрупами ісламу полягає у диференційованості середовища і часових рамок проникнення ісламу у різні регіони. Ісламське вчення, потрапивши на територію Південно-Східної Азії, зустрілося з більш сформованими і зрілими цивілізаціями індуїзму, буддизму та конфуціанства. Зовсім іншою була ситуація в “хартленді”, де існував певний вакуум за відсутності об’єднуючої ідеології, релігії при пануючій племінній системі відносин. В Південно-Східній Азії переважає традиція секуляризму, відсутня в “хартленді”. Навіть в найбільшій мусульманській країні – Індонезії закріплений релігійний плюралізм.

Вахід заперечує погляд Хантінгтона, що цивілізації є напрочуд згуртованими спільнотами. Хантінгтон вважає, що при прийнятті рішень держави керуються цивілізаційною домінантою, забуваючи при цьому про існування національного інтересу.

В основі сербо-мусульмансько-хорватського конфлікту лежить не стільки цивілізаційний чи релігійний, скільки геополітичний за своїм характером національно-територіальний фактор. Учасники конфлікту часто міняли союзників і позиції залежно від ситуації: хорвати-католики вступали в союз з мусульманами проти православних сербів, останні підтримували мусульман проти хорватів. В югославському конфлікті Німеччина підтримувала хорватів, Великобританія і Франція симпатизували сербам, а США – боснійцям-мусульманам.

Держави в межах однієї цивілізації характеризуються доволі високим ступенем інтеграції. Рівень цієї інтеграції залежить від близькості стосунків між самими країнами та їхніми об’єднаннями в межах даної цивілізації. Незважаючи на більшу кількість встановлених дипломатичних стосунків і значнішу економічну залежність, вони частіше конфліктують. Факти, на які посилається сам Хантінгтон, свідчать, що конфлікти всередині цивілізацій відбуваються в 1,5 рази частіше, ніж між цивілізаціями.


Таблиця 4. Етнічні конфлікти за цивілізаційною ознакою.

Джерело: Fox Johnatan. Two Civilizations and Ethnic Conflict: Islam and the West. // Journal of Peace Research, vol. 38. – No.4. – 2001 – July.


Тип конфлікту

Учасники

Епоха “холодної війни” (1945-1989)

Епоха після “холодної війни” (1990-1998)

К-сть

% від заг. к-сті етнічних конфліктів

К-сть

% від заг. к-сті етнічних конфліктів

Цивілізаційний

Іслам проти Заходу

13

5,6

19

6,9

Іслам проти незахідних країн

41

17,6

49

17,8

Захід проти неісламських країн

20

8,6

16

5,8

Інші цивілізаційні конфлікти

15

6,4

20

7,3

Загалом

89

38,2

104

37,8

Нецивілізаційні конфлікти

В межах ісламського світу

28

12

38

13,8

В межах західних країн

12

5,2

18

6,5

Із залученням місцевих меншин

39

16,7

40

14,5

Інші нецивілізаційні конфлікти

65

27,9

75

27,3

Загалом

144

61,8

171

62,2

Усі конфлікти за участю мусульман

Загалом

85

38,3

109

39,6

Усі конфлікти за участю Заходу

Загалом

52

22,3

59

21,5

Усі етнічні конфлікти

Загалом

233

-

275

-


Хантінгтон розглядає мусульман як недиверсифіковану групу людей, хоча концепція умми передбачає збереження відмінностей. На прикладі Сингапуру можна прослідкувати провал політики культурного “плавильного котла”. З іншого боку, концепція “відокремленого розвитку”, застосована в Малайзії, стала серйозною перешкодою для подальшого політичного розвитку країни. Уніфікації мусульман та встановленню ієрархії в мусульманському світі перешкоджає відсутність яскраво вираженої держави-лідера. Цей факт частково пояснює відсутність значного антагонізму між мусульманськими державами.

Ісламська цивілізація не була “мутацією”, яка випадково відбулася в пустелі. Це була похідна цивілізація, яка поряд з Візантійською і Західною виникла після розпаду Римської імперії. Суспільство, засноване на ідеях ісламу, заповнило вакуум, який залишився після Римської імперії, успадкувавши греко-елліністичну цивілізацію. Можна обгрунтовано довести існування категорії Середземноморської цивілізації, з Середземноморським регіоном як інтегральною цілісністю. Ф. Бродель вважає “Латинську, Ісламську і Грецьку цивілізації” “трьома великими Середземноморськими цивілізаціями”126.

Іслам від початку мав достатній потенціал для створення противаги до Західної цивілізації, але першочергово став спадкоємцем грецької і латинської класичних цивілізацій, принаймі до ХIV-XV ст. Він включив в себе деякі елементи християнства та іудаїзму і розвинув неускладнену форму монотеїзму у пустельних містах. З часів правління династії Аббасидів цивілізація ісламу швидко прогресувала в сферах соціальної організації та культурного розвитку. Прикладом неарабської ісламської династії, яка за 500-літній час існування встановила своєрідний рекорд за тривалістю правління, є Османська імперія, яка перехопила лідерство в ісламському світі від арабів у XV ст. На противагу цьому, в Європі XVI ст. не було цивілізації, визначальної за рівнем впливом. Спадкоємиці Латинської і Грецької цивілізацій функціонували як окремі спільноти, але проблематично об’єднувати їх в єдину Європейську цивілізацію.

Зіткнення цивілізацій бере свій початок від конфлікту Візантійської та Католицької церков, спадкоємиць відповідно Грецької та Латинської цивілізацій. Подібні розколи відбувалися і у ісламській цивілізації. Конфлікт між шиїтським Іраном і суннітською більшістю ісламського світу створює враження, що існують дві цілком різні моделі в межах одної цивілізації. Історичним прикладом є протистояння династії Сефевідів і Османської імперії. За Ф. Броделем, духовенство східного обряду здалося на милість Османської імперії, затятої суперниці Венеції і католицької церкви, бо турки не заперечували проти поширення православ’я.

В певних рамках і з певними обмеженнями ісламські правителі толерантно відносились до сповідування монотеїстичних релігій, лише агностики та атеїсти знаходились поза полем терпимості, але лише у випадку публічної вини чи скандалу. Ісламська толерантність дещо зменшилась лише після поразки під Віднем (1683), коли іслам став відступаючою силою. Старий плюралістичний порядок, багатоденомінаційний та поліетнічний, став порушуватись, і мовчазна громадська угода, на якій він тримався, була порушена двома сторонами. Християнські меншини не хотіли миритись з терпимим, але підлеглим становищем і вимагали рівних прав всередині країни або відокремлення. Мусульманська більшість, відчуваючи загрозу, втратила готовність навіть до традиційної міри терпимості. В результаті в національно-державних утвореннях Нового часу з частково здійсненою секуляризацією немусульманські меншини, отримуючи рівність на папері, насправді мають менше можливостей, ніж при старому ісламському порядку127.

Досягнути компромісу між різними релігіями надзвичайно важко. Якщо розглядати релігійні вірування як найбільш особисте у людині, то релігія є найбільш резистентною до впливу іншої цивілізації. Військова перемога не завжди призводила до перемоги культурної, як у випадку монголів та Ірану, хрестоносців і Візантійської імперії, хоча в останньому випадку культурна експанся була дуже жорсткою.

Ф. Бродель вважає, що релігійна інтеграція є дуже віддаленою перспективою, хоча діалог між Заходом та ісламом є можливим128. Французький орієнталіст XVI ст. Г. Постель першим прагнув гармонії між різними релігіями Європи. Вивчивши грецьку, латинську, іврит і арабську, він подорожував по Туреччині і Сирії. Постель був першим європейським вченим, який надавав великого значення нехристиянським цивілізаціям, свідченням чого є його “Вивчення Корану” (1543) і “Теорія світової гармонії”. Думки Постеля про досягнення миру в світі шляхом поєднання різноманітних релігій на базі французької колоніальної системи не вкладалися в звичні рамки поглядів його сучасників, вченого вважали просто божевільним.

Цивілізація як соціальна система не є механічною сумою складових елементів (країн, народів, регіонів), а має розглядатися з урахуванням набутої нею системної якості в процесі “інтегрального ефекту”. Наприклад, для мусульманської цивілізації таким “інтегральним ефектом” виступив Коран. Президент Хатамі зазначив, що “ісламська цивілізація – одна з небагатьох, яка виникла і отримала поширення на основі одного священного тексту – Священного Корану”129. Складовими елементами ісламської цивілізації були народи і країни, які до прийняття Корану різко відрізнялись за етнічними, соціально-економічними, географічними ознаками і знаходилися на різних рівнях культурного розвитку. Слідування Божественному заклику стало, на думку Хатамі, потужним інтегруючим фактором.

Коранічне вчення гарантує представникам монотеїстичних релігій (мусульманам, християнам, іудеям, сабеїтам, зороастрійцям) всі блага, закликає до толерантності і вміння слухати один одного. Коран також приписує, що релігія ніколи не має бути підгрунтям для зіткнення, стверджуючи: “Нема примусу в релігії. Правильний напрям надалі чітко відрізняється від помилкового”. Це показує, що стосунки між націями і цивілізаціями швидше побудовані на діалозі, ніж на конфлікті130. Заслуговує на увагу погляд Європейського комісара Асоціації “Іслам і Захід” М. А. Буазара, який рекомендує враховувати 11 основних, по суті гуманістичних, принципів правової системи ісламу, що торкаються внутрішніх і міждержавних конфліктів.

Після перемоги на президентських виборах в Ірані в травні 1997 р. прагматично настроєного політика ^ Сеїда Мохамеда Хатамі (свого часу доволі незвично для Заходу поєднував посади глави Об'єднаного командування Збройних сил Ірану та директора Національної бібліотеки) можливість розширення діалогу з Заходом значно виросла. Хаджат оль-ісламі С. Хатамі висунув замість “експорту ісламської революції” нову формулу “діалогу цивілізацій”. Вона передбачає два шляхи здійснення діалогу цивілізацій:

Обгрунтовуючи сучасну відсталість мусульманської цивілізації, західні дослідники спираються на те, що “мусульманські вчені становлять 1% світової кількості (в Ізраїлі живе більше вчених, ніж у всіх мусульманських країнах, разом взятих)... В арабських країнах щорічно перекладаються лише 300 іноземних книг – в 5 разів менше, ніж в Греції... Капіталовкладення в науку тут в 7 разів менші, ніж у світі”131.

З точки зору історії цивілізацій у взаємних культурних впливах ісламського і християнського світів відсутній паритет. Європейський вплив на ісламський світ починається з ХІХ ст., а ісламська цивілізація впливала на європейсько-християнську культуру, включно з розвитком науки і технологій, 1000 років тому. У VIII-ХІІІ ст. історію світових цивілізацій визначав іслам. Найграндіознішою культурною глобалізацією в історії за числом охоплених народів, глибиною і масштабом їх культурної уніфікації були арабо-мусульманські завоювання VII­VIII ст. На просторі від Марокко до Індії представники сотень народів, переходячи в іслам, відмовлялись навіть від власних імен, приймаючи арабські.

Арабська класична цивілізація в своїй основі була полікультурною132 і спиралась не лише на античну традицію. За словами історика Ібн Халдуна (732-808), більшість науковців походили з “аджам” (неарабів). Першим перекладачем грецької антики арабською мовою був іранський єврей Масерджуя133. Базою для розвитку мусульманської науки стала академія Гонді Шапур, заснована сасанідським шахом Шапуром І як центр персько-індійського інтелектуального життя. Тому спершу перекладались індійські трактати з медицини та астрономії, а пізніше – твори китайських та античних авторів.

У 798 р. з ініціативи Харуна аль-Рашида встановлено дипломатичні стосунки з Китаєм. Танська династія, що перебувала на піку політичної могутності та культурного розвитку, психологічно була готова прийняти іншу культуру не як контроверзу власної, а як ще один військовий альянс, що дозволяв розширити кордони. У 1271-1368 рр. в Китаї правила монгольська династія Юань, що, не довіряючи корінним китайцям, зробила ставку на мусульман – чиновників, лікарів, вчених134. Мусульманські мандрівники стали одним з каналів інкультурації і імпорту китайських технологій, відкрили Китай для Заходу. Придворний лікар, а пізніше візир монгольських правителів Рашид ад-Дін Фазлоллах (1248-1371), з яким контактував Марко Поло, став основним популяризатором китайської науки серед мусульман, для європейців – Ібн-Баттута (1304-1377). В часи імператора Хубілая створена Ісламська академія (“Хуейхуей гоцзусюе”), що перекладала арабські тексти на китайську мову, основу академії складали іранські математики і астрономи. В 1259 р. за вказівкою Хулагу-хана колишній візир асасинів Назир ад-Дін ат-Тусі, що після Аламута потрапив до Китаю, заклав обсерваторію в Маразі135. В Пекіні створюється мусульманська обсерваторія (“Хуейхуей си тяньтай”), а перший імператор династії Мін в 1368 р. запроваджує Мусульманську астрономічну палату. Створюється особливий “мусульманський календар”, який розробили радник Чінгісхана Єлюй Чуцай та перс Джамал ад-Дін ібн Мухамед ан-Наджірі, який також створив перший глобус та атлас в Китаї136. Настільною книгою в китайців, що традиційно дуже піклувались про здоров'я, був “ал-Канун фі т-тібб” Ібн-Сіни. Хуейці ХІІ ст. перейняли в арабів оригінальний метод упаковки ліків в порошку, загортаючи їх в тонку золоту чи срібну фольгу для довгого зберігання.

З ініціативи ільхана Хулагу в середині ХІІІ ст. активно розвиваються китайсько-іранські контакти. Тебріз був сполучений прямою трасою з китайською столицею Даду, якою постійно курсували офіційні посланці, купці і вчені. Завдяки цьому Тебріз перетворився в політичний та торговий центр на шляху Китай-Середземномор'я, змінивши в цій ролі Багдад, оскільки Багдадський халіфат був розгромлений монголами в 1258 р. (можливо, за участю мусульманських конкурентів). Після прийняття ісламу ханом Газаном обмін розширився - “місто перетворилось в центр філософів, астрономів, істориків всіх релігій і шкіл”137.

Порох, компас, папір та зачатки книгодрукування, що є надбанням китайської цивілізації, потрапили через посередництво мусульман в Європу, де спричинились до промислово-технічного прориву. Мусульмани в VIII ст. в Мавераннахарі перейняли китайську технологію виробництва паперу, яка за століття поширилась навіть у Європі – Сицилії та Андалузії. Тому в Х ст. в Багдаді існували понад 100 книгарень, а у всіх ісламських містах створювались бібліотеки. Каїрська бібліотека фатимідського халіфа аль-Мутансіра Біллаха (1020-1035) нараховувала 200 тис. томів, а Кордовська омейядського халіфа Хакима ІІ (961-976) і його дружини та офіційного першого радника Сабіхи – 400 тис. книг. Французький король Карл V Мудрий (1364-1380) для своєї бібліотеки не зміг знайти і тисячі томів. Бібліотека султана Марокко (400 тис. книг) при евакуації з Андалузії потрапила в руки піратів, а пізніше стала ядром бібліотеки Ескоріал іспанського короля Філіпа ІІІ (1598-1621) 138. “Велика Бібліотека Європи” в Толедо, де в 1130 р. відкрили школу перекладу, стала науковою Меккою усієї Європи.

Мусульманські медресе в Ісфахані, Нішапурі, Балху та Гераті, стали зразком для європейських університетів, а найдавніший університет в Салерно (Італія) почав діяльність з медресе. Арабські медресе в Кордові, Севільї, Гранаді, Валенсії і Толедо приваблювали християнських вчених; Роджер Бекон, Тома Аквінський, а також майбутній папа Сильвестр ІІ отримали тут освіту. Університетські традиції і термінологія – “читання”, “прослуховування”, “ліцензія” і навіть “бакалавр” (від “біхакке рівая” – за правом передавання) мають ісламську традицію139. Суфійський шейх Абу-ль-Хасан Шазелі (1187-1258) вперше використав каву - як тонізуючий напій для своїх студентів.

Першими досягненнями мусульманської науки були підрахунки площі Землі та складання карти світу за дорученням аббасидського халіфа Ма'амуна (ІХ ст.) і базувались на візантійських джерелах140. Найвищі досягнення мусульманської науки пов'язані з медициною. Закарія Разі (865-935) перший встановив різницю між кіром та віспою, Лисанад-Дін (пом. 1375) виявив природу чуми141, Абу-ль-Касим аз-Захраві (1010-1045) винайшов ряд хірургічних інструментів і розробив метод виведення ниркових каменів. Книги Ібн-Сіни та Разі, відомого також відкриттям структури оксиду сірки та спирту (!), використовували як університетські підручники протягом 600 років, англійські офтальмологи до ХVІІІ ст. використовували “Антологію окулістів” Алі Ібн Іса Багдаді142. Першими професорами медицини в Європі були учні арабських вчених. Мусульмани в ІХ ст. заклали першу психіатричну лікарню біля м. Васіт в Іраку і першу тюремну лікарню, причому з сиділками (!) і санітарами. В трактатах “Іхван ас-Сафа” закладені основи теорії еволюції, мусульмани ввели в культуру персики і тюльпани, ввезли в Іспанію цитрусові і навчили хрестоносців вирощувати цукрову тростину.

Ім'я видатного математика Мухамеда ібн Муси аль-Хорезмі у формі “Algoritm” стало назвою нової системи математичних операцій - алгоритму, а від його праці “Ал-Джабр”, що була європейським підручником до Ф. Вієта, походить термін “алгебра”. Не менш видатний поет Омар Хайям першим приступив до алгебраїчних рівнянь першого, другого та третього ступеня та розробив календар “Таквім-е Джалалі”, досконаліший за європейський. Гіяс ад-Дін Джамшид Кашані ввів методи наближених обчислень. На початку ХV ст., коли мусульмани вирішували алгебраїчні рівняння з допомогою конічних перетинів і займались сферичною тригонометрією, в Європі обмежувались календарним обчисленням і застосуванням рахівниці “абак” для торгівлі143. На праці знаменитого оптика Ібн Хейшам Басрі, присвячені законам відбиття променів, дифракції та інтерференції, посилались Роджер Бекон і Йоган Кеплер144. Астроном Мухамед Аль-Батені (ІХ ст.) на підставі даних сабейських астрономів науково спростував геліоцентричну теорію Птолемея задовго до Коперніка, заклав основи сферичної тригонометрії; його праці використав Р. Матус145. Аль-Біруні вичислив питому вагу 16 речовин з майже сучасною точністю. Мусульмани винайшли годинниковий маятник і багато підйомних механізмів, а Аббас Ібн Фарнас Куртубі (ІХ ст.) з Кордови сконструював перший літальний апарат146. Ісламський світ протягом тривалого часу домінував у видобутку корисних копалин, виробництві фарб, обробці металів, шкіри.

В 1010 р. араби пройшли повз мис Доброї Надії в Африці147. Норманський правитель Сицілії Роджер ІІ (1130-1154) замовив андалузькому мавру Ідрісі географічну енциклопедію “Назхат аль-мушак” з картою Землі148, яку небезпідставно вважають підручником Колумба – її короткий виклад надрукували лише в 1619 р.

Ісламська цивілізація, яка процвітала на півдні Європи до кінця ХІІ ст., за цивілізаційним впливом рівна Римській імперії. Вона розбудила Європу від “догматичного сну” середньовіччя і підготувала до раннього європейського Ренесансу. Ренесанс - не механічне, безпосереднє відродження в Європі античної культури. До відродження в Європі антична культура відроджувалася і удосконалювалася на Сході, переважно в мусульманському світі. Ренесанс не був періодом відходу від релігійних цінностей, а від світу149.

Підсумовуючи наведене, можна стверджувати, що Захід має більший борг перед ісламською цивілізацією, аніж визнає. Але треба визнати і те, що Західний світ на протязі останніх півтора століть компенсував ісламській культурі більшу частину цього боргу.

Теологічний контакт цивілізацій має багатовікову історію. Відомо, що арабський філософ, астроном і медик Абд-ул-Масіх Ібн Ісхак Кінді (ІХ ст.) був християнином і навіть писав антиісламські трактати. В ІХ ст. арабський переклад Євангелія здійснив Йа'кубі, порівняльним аналізом займався видатний енциклопедист Аль-Біруні і знаменитий поет Сааді. Християнські вчені дізналися про концепцію Арістотелевої метафізики через переклади іспанських арабських філософів. Натомість в Європі до ХІІІ ст. не було латинського перекладу Корану, тому Тома Аквінський, який на прохання керівників ордену домініканців написав антиісламський трактат, змушений був послуговуватись філософським категоріями, а не теологічними контраргументами150. Однак мусульманські теологи проводили дискусії не лише з християнами. Мухамед Ібн Хузайл Аллаф (753-850) написав близько 60 трактатів проти зороастрійського вчення.

Політичні контакти християнської та мусульманської цивілізацій заклав Карл Великий (747-814), який встановив дружні відносини з Харуном аль-Рашидом з династії Аббасидів. Однак правда полягає в тому, що останній, надсилаючи Карлу в подарунок водяний годинник, провокував виступити проти мусульман Омейядів в Андалузії, що здобули політичну незалежність від Багдада і перетворили Кордову в центр культури, альтернативний Багдаду з його академією Бейт уль-Хікма. Те ж стосується і імператора Фрідріха ІІ (1194-1250). Король Сицилії і Єрусалиму, який, незважаючи на участь у хрестових походах, демонстрував дивовижну відкритість до ісламської цивілізації і висловлював бажання навчатися в ісламських вчених, також був задіяний у мусульманських міждержавних інтригах.

Політична історія ісламсько-християнських відносин в основному зумовлена хрестовими походами (1096-1291). У цей час в ісламському світі одночасно правили три халіфи з династій Аббасидів, Омейядів та Фатимідів. Ослаблений не без допомоги одновірців, халіфат Омейядів розпався на ряд еміратів, Багдадський халіфат існував номінально, і лише Фатимідський Єгипет бурно розвивався. Тим не менше саме діяльність Фатимідів (909-1171), що заснували шиїтський халіфат ісмаїлітів на противагу суннітській більшості, стала приводом для хрестових походів151. Успіхи першого хрестового походу, захоплення хрестоносцями Єрусалиму (спеціальну осадну техніку для європейців готували ісламські механіки152) серйозно порушили стабільність ісламського світу. Пропаганда мусульманської «священної війни» була розпочата ісламськими релігійними діячами після того, як багато правителів-мусульман почали боротися зі своїми конкурентами з допомогою союзників-християн. Це військово-релігійне протистояння стало найгіркішим спадком хрестових походів.

У 1119 р. війська Роджера, герцога Антиохії, були вперше розгромлені мусульманськими воїнами, яких надихали ідеї джихаду. Після падіння Едеси і невдачі хрестового походу, розпочаторго для її відвоювання, значення ідей джихаду посилилось. З 1144 р. в якості його політичної мети вже фігурує Єрусалим. Розвиток ідей джихаду невіддільний від історії попередників Салах ад-Діна, що зробили джихад своєю політичною ідеологією. Ідея «священної війни» не лише спонукала до боротьби з християнством, але й дозволяла узаконити війну з «єретиками» всередині ісламу, лідерами яких була єгипетська династія Фатимідів. Історична пам'ять про хрестові походи, причому переважно військово-історична, утверджена в свідомості і мусульман, і християн навіть на початку ХХІ ст. Ізраїль, що займає територію колишнього Єрусалимського королівства, сприймається як форпост Заходу серед ворожого мусульманського світу, для якого євреї є таким же ворогом, як колись хрестоносці. Коли у 1920 р. Франція отримала від Ліги Націй мандат на управління Сирією, французький губернатор перш за все відвідав могилу Салах ад-Діна і, поклавши на саркофаг свою зброю, гордо заявив: «Саладін, ми повернулись». Правда, європейці до ХVІІ ст. користувались географічною книгою “Таквім аль-Булдан” полководця Саладіна, Абуль Феда (1273-1331)153. У 1993 р., в рік 700-ліття смерті Саладіна, сирійський президент Хафез Асад урочисто відкрив пам'ятник мусульманському полководцю-переможцю, фігуру якого оточували закуті в кайдани «франкські» лицарі154.

Хрестові походи швидко переросли у колоніальні захоплення, які забезпечували важливі економічні та торгові інтереси, а релігія стала прикриттям для колоніальної політики. При цьому заборона на торгівлю з мусульманами, накладена папськими буллами, постійно порушувалась венеціанцями та генуезцями.

Християнська Реконкіста завершила еру мусульманської присутності у Європі з падінням Гренади у 1492 р. У Східній Європі турки не лише підкорили Візантію у 1453 р., але розширювали свої завоювання до воріт Відня у 1683 р. У контексті жорстокого протистояння Європи та ісламу європейська доктрина “зробила іслам втіленням чужинця, на противагу кому створювалася європейська цивілізація ще з часів середньовіччя»155.

Релігійно–політична реакція ісламу на європейське проникнення кінця XIX–початку XX ст. мала дві форми – модернізм з реформаторством та традиціоналізм з відродженням. Традиціоналісти, не відкидаючи ідеї “ісламського Ренесансу”, закликали до очищення ісламського правовір'я. Історія мусульман, на їх думку, є лише серією випадковостей, які жодним чином не впливають на догмати ісламу. “Символ ісламської цивілізації, - писав іранський філософ Сеїд Хосейн Наср, - це не потік, що несе воду, а куб Ка'аби, чия стабільність символізує вічний і незмінний характер ісламу”. На думку модерністів, середньовічні форми ісламської цивілізації повинні бути вдосконалені на основі раціональності, духовного відродження та націоналізму.

На сучасному етапі ісламсько-християнських відносин негативну роль відіграють елементи стереотипного мислення. Окремі політичні рухи в Європі експлуатують антиісламські насторої. Іноді доходить до ведення “культурної війни”, як у “справі Рушді”, чи кампанії проти німецького експерта з ісламської цивілізації Анни–Марії Шіммель, яка прагнула створити об’єктивний образ ісламу в Європі. Поява на політичній карті світу Ісламської Республіки Іран з ортодоксом аятолою Хомейні викликала легкий шок на Заході, хоча існування теократичної держави Ватикан з 756 р. (часи аббасидського халіфа аль–Мансура) чи наявність на чолі Республіки Кіпр православного архиєпископа Макаріоса подібної реакції на Сході не викликали. Характерним прикладом некоректного підходу є праці проф. Д. В. Макдональда “Релігійне життя і відносини в ісламі” та проф. Х. А. Гібба “Сучасні напрями в ісламі”, в яких, зокрема, доводиться теза про психічну хворобу Мухамеда. Жодному мусульманському вченому не спало на думку досліджувати подібне питання щодо Ісуса Христа156.

З усіх релігій світу лише іслам удостоєний префікса пан-, який в суспільно–політичному лексиконі звичайно стосується етнонаціональних понять (панславізм, панамериканізм). Перший ідеолог панісламізму аль–Афгані вкладав у це поняття боротьбу мусульманських народів за суверенітет і звільнення від колоніалізму, перш за все британського.

Глибока недовіра до мусульманської общини в Європі була однією з причин європейської інертності у справі Боснії та Герцоговини. Саме ця пасивність негативно вплинула на стосунки двох релігій не лише на європейському, а й на всесвітньому екуменічному рівні. Ще одним важливим фактором впливу на ці відносини є арабо-ізраїльський конфлікт і контроверсійність щодо статусу Єрусалиму. Майбутня взаємодія мусульман і християн має базуватися на структурній подібності і монотеїстичному погляді християнства і ісламу157. Наявність мусульманських спільнот у Європі має бути не фактором ворожості, а можливістю прокласти міст порозуміння між ісламом і християнством. Парадоксально, але найкривавіші зіткнення мусульманського та християнського світу на сучасному етапі мають місце не у Європі, а на Філіппінах та Африканському континенті. Саме Нігерія, колиска афроісламу, де у 1804 р. після джихаду виник халіфа Сокото, є найпроблемнішою точкою міжцивілізаційних стосунків.

З п’яти світових релігій, які виділяє Макс Вебер, чотири асоціюють з основними цивілізаціями. П’ята – буддизм не розглядається в якості цивілізаційно-формуючої, хоча має структурні риси, притаманні ісламу і християнству. Можливо, це зумовлено тим, що основні монотеїстичні релігії не схильні розглядати буддизм як релігію, а як філософську концепцію, і в останній час виробляють спільний підхід до нього. На початковому етапі розвитку буддизм розділився на дві гілки і, подібно до християнства, не вижив у місці свого “народження”. Не поширене виділення окремої єврейської цивілізації, яка зі створенням держави Ізраїль володіє такими складовими рисами цивілізації, як релігія, мова, звичаї, література, інституції, політичне та територіальне місцерозташування. Послідовники Хантінгтона наголошують на тому, що конфуціанство у взаємодії з ісламом може стати потужним опонентом Західної цивілізації. Проте в теологічному розумінні іслам є набато ближчим до біблійного віровчення, ніж до морального кодексу Конфуція. Розглядаючи концепцію прав людини, помітною є значна відмінність між колективним трактуванням конфуціанства, “м’який” індивідуалізм ісламу і секуляризований індивідуалізм Заходу.

Видається, близькість Заходу і азійських цивілізацій була більшою до поразки США у в’єтнамській війні. Саме фіаско Америки зумовило глибокі структурні суспільні зміни у Північній Америці, які згодом поширилися на європейський континент. Цей переломний момент започаткував поступове знецінення суспільних інститутів, занепад лібералізму і зменшення ролі релігії. Не менш важливими є наслідки військових операцій у Афганістані та Іраку. Правда, можна стверджувати, що кожен значний конфлікт віддаляє цивілізації, зменшуючи рівень їхньої інтеракції, і справа тут не у зростанні взаємної недовіри, а у зосередженості на внутрішніх перебудовах, які є неминучими у постконфліктний період.

У діалозі між Західною та Ісламською цивілізаціями можна виділити два напрямки можливого співробітництва. Перший - це традиційний в історичному плані Середземноморський напрям, який століттями поєднує християнство, іудаїзм та іслам. Його противники вбачають у Середземномор'ї зосередження багатовікових суперечностей, не в останню чергу через непоступливість арабів, нібито більш схильних до монологу, ніж до конструктивного діалогу. Уряди арабських країн, на їх думку, не мають широкої підтримки серед населення, тому не можуть виступати партнерами у діалозі. З цієї причини інтереси Заходу у даному регіоні є більш комерційними і геостратегічними, ніж культурно-світоглядними. Варто враховувати, що в кількох близькосхідних державах присутня значна арабомовна християнська спільнота, яка створила значну кількість хритиянської літератури арабською мовою і розвинула необхідний глосарій для передачі християнських понять, значна частина якого увійшла в сучасну арабську мову. Арабомовні християни зіграли ключову роль в поширенні західних ідей серед мусульман.

Другий підхід полягає у сприянні співробітництву між Європою і Південно-Східною Азією. По-перше, Південно-Східний регіон Азії є більш гнучким та інновативним, а по-друге, завдяки взаємопроникності на цій території ісламу, індуїзму, буддизму та конфуціанства здатен розширити представницькі межі діалогу158. В діалогу цивілізацій особлива роль належатиме ісламським «буферним» державам. Ними є Туреччина (буфер ісламу та християнства), Індонезія та Малайзія (буфер ісламу та конфуціанства), Пакистан (буфер ісламу та буддизму). Саме ці країни можуть стати локомотивом мусульманського світу.

В процесі ведення діалогу потрібно враховувати, що для мусульман єдина віра є більшим пріоритетом, ніж національна чи соціальна належність. Вищим ступенем інтегрованості в мусульманське суспільство людини “зі сторони” є прийняття ісламу, а в інших цивілізаційних спільнотах пріоритет надається громадянству (тобто простій зміні паспорта). При прийнятті ісламу людина змінює ім'я на мусульманське, що служить кращою візитівкою, ніж документи.

Жодна з релігій, включаючи іслам, не з'явилась на світ як експансіоністська віра, в жодному Священному Писанні не говориться про завоювання світу. Тому для проведення діалогу необхідно не фарбувати політику в релігійні кольори, а використовувати канони Священних Писань з метою пропаганди ненасильницького миру, гуманізму, превалювання загальнолюдських цінностей, рівності всіх народів і конфесій. Бажаним є залучення якнайширшого кола представників релігійних інституцій.

Найбільш активно в останні десятиліття розвивався діалог між трьома монотеїстичними релігіями: християнськими церквами (католицькою, православною), ісламом та іудаїзмом. Це можна пояснити історією їхніх багатовікових контактів і тим, що їх сповідує половина людства.

Після прийняття Барселонської декларації “Про роль релігії у сприянні культурі миру” (Толедо, 1994) розпочався інтенсивний неформальний діалог між трьома монотеїстичними цивілізаціями, який ініціювався ЄК і отримав назву “Середземноморське суспільство – виклик для трьох цивілізацій”. Серед наступних кроків у даному напрямку можна назвати пропозиції експертної зустрічі у рамках проекту “Шляхи віри” (Рабат,1995), “Мальтійську Декларацію” (1997), Кордовську зустріч з питань міжрелігійного діалогу (1998), семінар “Діалог між трьома монотеїстичними релігіями в напрямку до культури миру” (Рабат, 1998). Щодо проведення діалогу на рівні міжнародних організацій слід виділити конференцію у Флоренції “Релігійний фактор та європейська і світова геостратегія” Флоренція, 1996), ініційовану ЄК, а також провідну роль ЮНЕСКО і ОІК у цілому ряді проектів.

До цього руху долучаються і політичні організації. Ліванська “Партія Аллаха” привертає увагу до “подібності” між культом Діви Марії та шиїтським визнанням Фатіми - доньки Пророка і “Матері правовірних”. Єгипетські “Брати-мусульмани”, які в 1995 р. висунули проект центристської демократичної партії “Хізб аль-Васт”, обрали своїм керівником інтелектуала-християнина (протестанта) як свідчення своєї щирості і широти поглядів159.

Для підвищення ефективності діалогу слід уникати його надмірної теоретизації, зосереджуватись на практичних наслідках. Необхідно подолати стереотип щодо функції діалогу як суто психологічної, заспокійливої для ущемлених народів. Наступною проблемою у проведенні діалогу є невизначеність рангу представництва: офіційно-дипломатичного, неурядового або з залученням міжнародних посередників.  Відповідно формат ухвалюваних рішень може коливатися від теоретичних абстракцій до конкретних рекомендацій на офіційному і неофіційному рівнях.  Існує проблема каналів взаємодії, а саме зв’язок між діалогом цивілізацій і центрами, що приймають рішення на міжнародному і регіональному рівнях. Діалог цивілізацій має етичну домінанту, але відсутній юридичний статус моніторингу за практичною діяльністю держав і вжиттям адекватних заходів у випадку правопорушень160.

Результативність діяльності Міжнародного Суду, який на даному етапі базується виключно на західних цінностях, зростатиме за умови врахування ментальності інших цивілізацій.

Для продуктивного ведення діалогу необхідно подолати екстремальні прояви націоналізму, а також скоротити наявні військові сили. Це вимагає активної внутрішньодержавної діяльності з переходом на рівень цивілізації шляхом взаємодії на рівні внутрішньоцивілізаційних об’єднань.

Необхідно донести ідеї громадянського суспільства не тільки до еліт, але і на рівень пересічних громадян. Концепція громадянського суспільства має включати космополітичну складову і базуватися на інституційно закріплених принципах рівності і відповідальності, тому нагальним є прийняття розробленої на рівні ООН Загальної декларації обов’язків людини.

Важливим для міжцивілізаційного діалогу є розвиток міст і міської культури. Початково цивілізація розвивалась як міський феномен, і саме на рівні окремо взятого міста розвивається мікромодель міжцивілізаційної взаємодії. Існування космополітичних мегалополісів переконливо доводить перевагу домінанти діалогу над конфліктом.

Міжцивілізаційний діалог у жодному випадку не зможе вплинути на змагальність між цивілізаціями, яка є в загальному позитивним фактором як рушій інновативного розвитку. Важливо сформулювати для неї відповідні рамки. Наочними є принципи класичних Олімпійських ігор, які базуються на несиловому суперництві, розглядають суперника як рівноправного партнера і підпорядковуються чітко визначеному і узгодженому кодексу правил. Діючи за такою схемою, можна вирішити нагальну проблему вдосконалення міжнародних відносин і взаємодії цивілізацій зокрема. 20 квітня 2005 р. в Саудівській Аравії розпочалась перша в історії Ісламіада, рішення про проведення якої було прийнято у 2001 р. В мусульманських Олімпійських іграх під гаслом «Іслам – це мир» взяли участь 54 країни, змагались і християнські спортсмени. «Цей захід – шанс показати братерські стосунки крізь призму спортивних змагань», - зазначив генеральний секретар Олімпійського комітету Бахрейну шейх Абдул Рахман бін Рашид аль-Халіфа.


8623274709378051.html
8623384930630709.html
8623459861067441.html
8623539593011788.html
8623659795086365.html